Крайова шкільна рада Галичини ID: 108

Питання про створення крайового органу управління освітою виникло ще всередині ХІХ століття. 12 лютого 1851 року Міністерство віровизнань і освіти прийняло розпорядження про встановлення окремої Тимчасової крайової шкільної ради для Галичини. Вона мала бути підрозділом намісництва і очолювати її мав безпосередньо намісник. Та в цілому її діяльність підпорядковувалась вказаному міністерству і мало чим відрізнялась від діяльності крайових шкільних рад решти коронних країв Австрійської імперії (Моряк-Протопопова, 2011, 73).

1865 року Галицький крайовий сейм схвалив проект створення вже постійної Галицької крайової шкільної ради (c.k. Rada Krajowa Szkolna w Galicji). Вона мала складатися з директора, призначеного цісарем, двох шкільних інспекторів, двох священиків, члена крайової комісії, двох представників від міських рад Кракова та Львова, та двох вчителів, призначених цісарем за пропозицією крайової комісії. 28 червня 1867 року австрійська влада дала згоду на створення ради. Водночас цей указ надавав цій інституції менші повноваження порівняно з законопроектом Сейму. Зокрема, у її компетенції залишалися тільки народні та середні школи. Урочиста інавгурація Галицької шкільної ради відбулася 24 січня 1868 року в римо-католицькій катедрі Львова. Тоді ж було проведено і перше її засідання, на якому визначили основні напрямки її діяльності (Луканюк, 2007, 143; Szematyzm, 1879, 8; Моряк-Протопопова, 2011, 74).

На початковому етапі свого існування Галицька крайова шкільна рада мала обмежені можливості. Із 1875 року вона втратила право призначати вчителів та професорів у середніх школах. Лише 1907 року повноваження значно розширили: рада отримала право представляти міністерству культів та освіти кандидатів на посади крайових шкільних інспекторів та робити пропозиції кандидатур на посади директорів в середніх, промислових та вищих торгових школах; право нагляду за педагогічно-дидактичними та економічно-адміністративними справами в народних, середніх, торгових та промислових школах; право апробації шкільних підручників та допоміжних дидактичних матеріалів, складати наукові плани та шкільні регламенти; право опрацьовувати та погоджувати проекти законів. Але всі свої компетенції вона могла використовувати лише у рамках загальноімперських законів та під наглядом Міністерства культів та освіти (Луканюк, 2007, 144).

Персональний склад Крайової шкільної ради та її структура з часом змінювалися. За статутом 1867 року, головою був намісник або призначений ним заступник. 18 квітня 1890 року було прийнято закон, за яким у крайових адміністраціях Праги, Відня та Львова запроваджувалася посада заступника намісника, який фактично очолював шкільні ради. Зазвичай практичне керівництво крайовою шкільною радою здійснював її віце-президент (найчастіше котрийсь з професорів Львівського університету), призначений монархом за поданням міністра віровизнань та освіти. Членами ради були: референт намісництва у шкільних справах, дві особи духовного сану запрошені намісником, один представник Крайового виділу (виконавчого органу Галицького крайового сейму), два обрані міськими радами представники Львова і Кракова та два відомі науковці, кандидатури яких подавав Крайовий виділ і затверджував намісник. Щоразу на засідання намісник запрошував двох шкільних інспекторів. За законом 1905 року, склад ради дещо змінився. Кількість представників Крайового виділу збільшили до трьох, представників духовенства – до п'яти (три священики католицького римського, грецького та вірменського обряду, євангелістський священик та представник єврейської конфесійної громади). Більшість у раді складали поляки. За даними професора Володимира Кульчицького, у 1910 році з тридцяти трьох членів ради лише п'ять були українцями, а в 1913 року їх кількість зменшилась до трьох (Луканюк, 2007, 144; Моряк-Протопопова, 2011, 74).

Спочатку Крайова шкільна рада складалася з трьох секцій. Перша займалася народними школами і семінаріями, друга керувала гімназіями і реальними школами, третя – торгово-промисловими школами. 3 листопада 1908 року президія ради поділила першу секцію на три відділи. До компетенції відділу "а" належали персональні справи вчителів (зокрема тих, які перебувають на пенсії), присвоєння кваліфікацій, призначення помічників, службове підвищення, переміщення, відпустки, дисциплінарні справи, переведення у тимчасовий і постійний стан спочинку, збільшення зарплати, відрахування від зарплати, допомоги, нагороди за понаднормову працю, за викладання релігії тощо.

Відділ "b" займався організацією та реорганізацією шкіл і пов'язаними з цим правовими питаннями (стипендії, право презенти, мова навчання), систематизація посад вчителів релігії і інших предметів, будівництво шкіл), а також опікувався друком шкільних книжок у видавництві намісництва.

До відділу "с" належали справи учительських семінарій, стипендій, інтернатів, шкільних окружних і місцевих рад, інспекторів окружних шкіл, конференцій, курсів, екзаменів учителів та учнів, звільнення від складання екзамену на атестат зрілості з метою допуску до кваліфікаційного іспиту, усі справи, що торкаються науки та її джерел, відвідування і шкільного примусу (обов'язкового шкільного навчання), справи, що стосуються шкільної статистики, звіт про стан науки і виховання, кошторис і закриття рахунків шкільних крайових фондів, нагляд за школами, учительськими семінаріями. Станом на 1914 рік відділів вже було шість (Моряк-Протопопова, 2011, 75).

Крайовий закон від 22 червня 1867 року про мову викладання у народних та середніх школах запроваджував замість німецької мови польську, надавши цим освіті виразно польського національного характеру. Законодавчий статус української мови залишався неврегульованим юридично, що полегшувало процес полонізації системи освіти. Формально за вищезгаданим законом приймати рішення про мову викладання у народних (початкових) школах мав право той, хто утримував школу, тобто здебільшого сільська громада. Та якщо громада отримувала дотацію з крайового бюджету, її рішення мало бути затверджене Крайовою шкільною радою. Більшості громад в українських селах бракувало коштів для самостійного утримання школи, і тому їхні права у виборі мови викладання суттєво обмежували. Внаслідок цього всі публічні народні школи у східній частині Галичини мали утраквістичний (двомовний) характер (Пахолків, 2014, 148).

У державних середніх школах українська мова була ще більш дискримінованою. Заснувати українську гімназію можна було лише за згодою Галицького сейму, тоді як для створення польської гімназії така згода була непотрібна. Ця ситуація була винятковою для держави Габсбургів, адже в інших провінціях запровадження мови викладання у середніх школах погоджувалось лише з Міністерством освіти у Відні.

Зусилля українців щодо заснування україномовних гімназій дали невеликі результати: до 1895 року повністю українською була лише Академічна гімназія у Львові. 4 жовтня 1884 року український депутат сейму Юліан Романчук запропонував внести зміни до крайового закону про мову викладання, що дозволило б відкривати паралельні класи з українською мовою навчання на вимогу батьків або опікунів не менш ніж 25 учнів. Крайова шкільна рада висловилася проти, мотивуючи це тим, що не мала змоги вивчити це питання. Зрештою, 24 січня 1887 року на засіданні сейму було прийнято рішення про те, що українська мова повинна залишитися мовою викладання в Академічній гімназії у Львові, а також про запровадження паралельних україномовних класів у гімназії в Перемишлі. У всіх інших школах запроваджувати українську мову слід було лише "у межах обґрунтованої потреби" (Пахолків, 2014, 149-150).

Наприкінці ХІХ століття невдоволення українських освітян діяльністю Крайової шкільної ради сягнуло такого рівня, що 1899 року український посол Теофіл Окуневський, виступаючи на засіданні Галицького сейму, заявив, що не бачить іншого способу покращити стан освіти українського населення краю, окрім як розділити раду на дві частини: "одну для руської, другу – для польської народності, щоб і ми своєю наукою і своєю культурою завідували, а не чужі опікувались нами руки".

Поляки піддали пропозицію різкій критиці, бо вважали Галичину основою для відродження своєї держави. Втім, діяльність ради викликала нарікання і в них. За інформацією польського шкільного інспектора Казимира Брухнальського, який 1920 року видав книжку, присвячену стану освіти у Галичині в 1909-1914 роках, умови навчання у школах краю були жахливими.

Все ще існували школи, які були розміщені у темних тісних хатах і навіть без підлоги. У них на площі 16-18 квадратних метрів вчилося 30-40 дітей, а висота приміщення заледве сягала 1м 85см. До шостого класу доходило 3-10 відсотків дітей, а у перший ішло заледве 55 відсотків. Нормальний навчальний рік тривав тільки впродовж 5 зимових місяців із запланованих 10. Ще раніше, 1909 року, діяльність Крайової шкільної ради визнав нефаховою Галицький сейм через те, що 15 відсотків місцевих громад не мали своїх шкіл (Моряк-Протопопова, 2011, 77).

Крайова шкільна рада існувала до 1921 року, коли польський уряд реорганізував її в Кураторію Львівського шкільного округу, яка, в свою чергу, діяла до 1939 року (ЦДІАЛ, 2001, 168).

People

Sources