Юліан ЛаврівськийID: 270

Юліан ЛаврівськийID: 270

1821-1873

Український політичний і культурний діяч, суддя, депутат та віце-маршалок Галицького сейму, член "Руського Собору", "Собору руських учених", організатор товариства "Руська бесіда" та театру при ньому, голова "Просвіти".

Юліан Лаврівський здійснив чималий вплив на суспільно-політичне та культурне життя Львова в 60-х роках ХІХ ст. Походив з родини греко-католицького священика з Лемківщини. Закінчив правничий факультет Львівського університету. Був членом Крайового виділу (1861), радником Вищого крайового суду у Львові (1864), віце-маршалком Галицького сейму (1869–1873). Завдяки посадам та діяльності перебував у центрі суспільної уваги, але в політиці Лаврівський залишався одинаком. Він повторив долю "русинів польської нації" (gente Ruthenus natione Polonus), які не бачили можливості для українського і польського національних рухів розвиватися у відриві один від одного.

У Львові Лаврівський прожив тільки 12 років, якщо не рахувати років навчання в університеті. Але за силою впливу на це місто дорівнятися до нього могли хіба одиниці. До Львова перебрався 1861 року, коли був обраний депутатом до Галицького сейму. Найважливіші досягнення Лаврівського: відкриття у Львові українського культурно-розважального товариства "Руська бесіда" у приміщенні Народного Дому (1861), організація Руського клубу в Галицькому сеймі (1861/63), заснування українського театру при "Руській бесіді" (1864), а також відкриття у Львові селянського банку (1867).

У політиці Лаврівський був ідеалістом та романтиком, вважав, що все і всіх можна примирити. Наполегливо прагнув до узгодження інтересів австрійської влади в Галичині з інтересами українців та поляків. Гостро критикував проросійські тенденції в українському національному русі, але до кінця мав контакти з представниками так званої "староруської партії". Як віце-маршалок намагався використати польсько-українську цивілізаційно-культурну єдність (яка, на думку Лаврівського, була закорінена в спільній історії) для модернізації українського суспільства в Галичині. Але його ініціатива польсько-українського порозуміння у 1869 року провалилася. Від самого Лаврівського почали сторонитися усі політичні сили і тільки передчасна смерть врятувала його від цілковитого забуття. Авторитетом Лаврівського після угоди скористалися народовці. Для організаційного зміцнення обрали його головою "Просвіти". Володимир Навроцький з цього приводу писав: "Лавровський тепер нашим головою. Треба нам його визиськувати, поки дасться".

Не останнє місце в політичних поглядах Лаврівського відіграло його одруження з полькою. Дружина Каміла з Малецьких була молодшою від чоловіка на сім років, вінчання відбулося 1848 року, але точна дата невідома. У сімейних взаєминах пара намагалася дотримуватися гармонії між українською (греко-католицькою) та польською (римо-католицькою) ідентичностями. Таку модель Лаврівський намагався реалізувати і в політиці. Подружжя Лаврівських померли від тифу майже одночасно: першою Каміла в неділю 22 квітня 1873 року, а вже наступного дня, так і не довідавшись про смерть дружини, Юліан. Ховали їх разом на Личаківському кладовищі у родинному гробівці дружини. Тоді й стали зрозумілими слова Лаврівського, які оголошував під час обґрунтування українсько-польського проекту 1869 року: "і смерть сама не розлучає, бо і гроби у нас спільні".

Sources