Неминучість ID: 130

History

Нова політична, суспільна й культурна ситуація, що виникла після вступу радянських військ до Львова восени 1939 р., змушувала письменників-львів'ян вийти зі звичного режиму своєї літературної діяльності з її здобутками й перспективами й переформатувати свій творчий процес. Перш ніж зробити певний крок — пошукати компроміс, перечекати, виїхати — кожен письменник раніше чи пізніше відчув неминучість змін, їхню невідворотність[[quote|37]]. Здебільшого це відчуття приходило не з атмосфери, що витала у повітрі, а коли торкалося кожного безпросередньо. Це могло бути зауваження щодо "неправильного" розуміння "привезених" радянських цінностей чи "неправильного" розуміння ієрархії серед "правильних" радянських письменників, яку висловлювала нова "літературна влада"[[quote|100]]. Або ж спершу ненав'язливі, а відтак суворіші вимоги до обов'язків того, хто в Радянському Союзі хотів офіційно називатися письменником.

Усвідомлення

Психологічний вимір неминучості — це відчуття "осяяння", що хай як недовго протримається радянська влада, її літературна політика ґрунтується на примусі. Письменник обов'язково повинен контактувати із політичним контекстом, додаючи ідеологічні маркери до творів, періодично публікуючись і відкрито заявляючи про свою підтримку нового устрою. Особливо віталася співпраця з органами НКВД[[quote|150]]. У 1939 та 1940 рр. приїжджі до Львова радянські письменники, передусім Олександр Корнійчук, всіляко давали знати, що відтепер все буде по-іншому[[quote|98]]. Тож відлік радянської окупації у літературному Львові починається, з одного боку, із структурної та методологічної реорганізації письменницьких об'єднань, а з другого боку, в індивідуальному вимірі[[quote|132]]: усвідомленням і пережиттям точки зіткнення між старими уявленнями про літературне життя і новим укладом, в якому реальність виявлялася сильнішою від бажаного та уявного[[quote|219]].

Планування

На противагу літературній атмосфері міжвоєнного Львова, де загалом панувала свобода творчої особистості, з першою радянською окупацією до міста прийшов троп планування. Кожен письменник повинен був на відповідних зборах, нарадах, засіданнях Спілки письменників заявити про свої наміри: що саме зараз пише, який твір закінчив раніше, а який лише починає обдумувати чи писати, але найголовніше — якій темі його буде присвячено[[quote|88]]. Суто організаційно планування починалося із заявок та інформації, але вело за собою запрограмованість, а відтак — наперед сформульовані впізнавані для читачів ідеї, що замикалися у вузькому дискурсивному полі[[quote|92]]. Все це вело до неминучого перетворення на радянського письменника, і, гіпотетично, такий розвиток подій зринав у головах письменників не раз. Іншим же, мабуть, імпонував образ народного улюбленця, відзначеного орденами та преміями, наділеного увагою нових засобів масової інформації.

Непередбачуваність

Як відомо, головний конфлікт між українськими/польськими радянофілами галицького міжвоєння та реальною радянською владою зводився до того, що їхній комуністичний світогляд був радше уявним, теоретичним, зовсім не кореспондував із конкретними вимогами офіційних літературних структур. І ті письменники, які раніше відверто позиціонували себе радянофілами, й ті, хто намагався знайти спільну мову з офіційними особами уже в період 1939–1941 рр., зрозуміли, що недостатньо виявити свою прихильність до нових цінностей чи похвалитися знаннями про письменників СРСР. У такому випадку є ризик висловити неправильну оцінку чи згадати неправильне прізвище, і цей менший недолік переважить загальний посил. Автори спогадів не раз згадують про такі спроби настрашених галичан-письменників, які після дидактичного розставлення акцентів зарікалися відтепер будь-що говорити публічно, адже виникала ситуація непередбачуваності. За будь-що можна було отримати зауваження чи покарання, і врешті галичанин залишався іншим, які б у нього не були щирі чи прагматичні наміри.

Відсутність вибору

Створюючи ілюзію творчої свободи для письменників, можливості писати, про що хочуть, культивуючи радісну атмосферу творчої праці, радянське літературне керівництво насправді обмежувало їх у виборі тем, нав'язувало стилістичні стратегії та ідеологічно марковані елементи. Більше того, навіть начебто індивідуальне планування перетворювалося на наперед обумовлений план для всіх загалом і кожного зокрема. Літературна влада застосовувала індивідуальний підхід до письменників, тож прийняття нав'язаного вибору для тих, хто погодився з правилами гри, було неминучим.

Неминучість і писання

Неминучість не відображалася у творах. Це позатекстова тема літературного життя, і стосується вона зовнішнього виміру літератури, тобто життя письменників, їхнього становища і відносин у суспільстві. У час війни і політичних трансформацій письменники думали радше про виживання. Це була ситуація не стільки писання, як роздумів про ідентичність, про те, як пристосуватися до нових умов і чи можливо при цьому залишитися собою. Враження-знайомство з новими умовами існування творчої особистості перейшло у відчуття непевності й тимчасовості (за Остапом Тарнавським), а відтак — у неминучість нового укладу і неминучість неповернення вже старої міжвоєнної Польщі. Не-писання було головною діяльністю львівського письменника, супроводжувало його перебування у стані неминучості — неминучості швидких рішень, пошуків нової ідентичності, перебудови себе, хоча неприродної і часто руйнівної.

Автор — Данило Ільницький

People

Organizations

•