Український мовознавець, літературознавець, культуролог, есеїст, культурний діяч.

Один із найвидатніших українських інтелектуалів ХХ ст. 

Народився 17 грудня 1908 р. у Харкові. Навчався у Харківському університеті, де відтак працював викладачем і захистив дисертацію під керівництвом мовознавця Леоніда Булаховського. У 1943–1944 рр. жив і працював у Львові, згодом у Німеччині, де викладав в Українському вільному університеті і був одним із організаторів та найактивніших учасників Мистецького Українського Руху. Упродовж 1950–1952 рр. викладав в університеті міста Люнд у Швеції, наступні два роки — у Гарварді (США). Найдовше працював у Колумбійському університеті (1954–1977). Був Президентом Української Вільної Академії Наук у США, головним редактором часопису "Сучасність".

Шевельов вважав мовознавство своєю професією, а літературознавство, літературну і театральну критику та есеїстику — своїм гобі. Літературознавчі тексти Шевельов здебільшого підписував псевдонімом Юрій Шерех, а також Григорій Шевчук. Вони відзначаються не лише глибиною проникнення у предмет, але й характерним есеїстичним стилем. Це "гобі" істотно вплинуло на розвиток інтелектуальних ідей у материковій та діаспорній Україні.

Науковий доробок Шевельова як мовознавця вагомий і фундаментальний. Його opus magnum — праця "Історична фонологія української мови" (1979).

Шевельов (Шерех)-літературознавець писав і про класику, і про сучасну літературу материкової та діаспорної України, порушував актуальні проблеми культури й мистецтва, ідеології, літературного процесу.

Помер 12 квітня 2002 р. у Нью-Йорку.

±1939

До 1939 р. Юрій Шевельов жодного разу не бував у Львові, однак це місто зі своїм культурним, мистецьким, літературним, інтелектуальним життям було присутнє в просторі його уяви. Не можна сказати, що Шевельов був дуже добре обізнаним із цими процесами: він виховувався у центрально- та східно-українській науковій філологічній традиції і був занурений у харківське середовище митців (літераторів, театралів). Два візити до Львова у 1940 та 1943–1944 рр. були спрямовані не лише на те, щоб прокласти шлях на еміґрацію (хоча, врешті-решт, він скористався цією дорогою), але й на те, щоб пізнати це зміфологізоване і культурно привабливе місто, яке стало не просто транзитним пунктом, а важливою точкою на інтелектуальній карті Шевельова. Таким важливим Львів залишався для Шевельова, щоправда, знову уявно, протягом багатьох десятиліть, поки він знову не відвідав місто аж у 1990-х.

Якщо"радянські" за внутрішнім покликанням чи з волі обставин письменники, які приїжджали до Львова з Центральної та Східної України, мали на меті принести в це місто нові ідеї, устрій літературного життя і нові методологічні орієнтири, то Юрій Шевельов, навпаки, двічі їхав сюди, щоб пізнати власне львівську атмосферу, яка резонувала із внутрішнім світом цього інтелектуала. "Хоч я давно (ніколи?) не був прихильником радянської системи, — писав Шевельов, — зі Львова я повернувся іншим, ніж туди поїхав" (Шевельов, 2001, 267). Те, що захоплювало Шевельова чи не найбільше, — львівський "шарм" радянської окупації, під час якої він мав нагоду побувати у колі націоналістичних підпільників — для харків'янина було ковтком свіжого повітря, "кутком "справжнього" Львова". Інше проникливе спостереження і одне з найсильніших здивувань Шевельова — це стосунки трьох різних національних культур у Львові, що у 1940 р. мало чим відрізнялися від усього міжвоєнного періоду: взаємне дистанціювання, свідоме непомічання одні одних, а частіше — життя у паралельних світах, які не перетинаються. Приїхавши до українського Львова, Шевельов уже пост-фактум дізнався, що, виявляється, він перебував поруч із Львовом польським та єврейським, щоправда, його відділяв від них "скляний", а радше "непрозорий" мур.

Шевельов був у Львові двічі: спершу впродовж 12-ти днів улітку 1940 р., а вдруге — упродовж неповних 13-ти місяців 1943–1944 рр. Перший раз він був свідком радянської окупації, другий — німецької. Вчений контактував з різними людьми, передусім це були науковці — мовознавці й літературознавці, але також і письменники, журналісти, редактори (останні три категорії — під час другого приїзду до Львова). У спогадах Шевельова впадає у вічі те, що українське літературне життя у 1943–1944 рр. у Львові було набагато масштабніше. У розмові про 1940-ий рік взагалі не згадано про твори письменства, журнали й газети, редакції, спілкування письменників між собою — байдуже, про яку національну спільноту йдеться. І це пов'язано не лише з тим, що перший львівський візит Шевельова тривав у десять разів коротше, ніж другий, — помітною є спраглість вченого до зустрічей, пошуку середовищ і людей, книжок, архівів, бібліотек. Візит 1940 р. був стиснутий і тому — наповнений, на цьому Шевельова акцентує. Є всі підстави — на основі нарації автора спогадів — твердити, що всі найголовніші тенденції він намацав, хоча, безсумнівно, трохи більше тижня — це надто мало. Тут можемо виокремити лише дотичні до літератури/літературного життя теми/ідеї/місця і людей, і ключовими, себто дотиковими словами будуть такі: бібліотека, спецфонд, Наукове товариство імені Шевченка, літературознавство, мовознавство.

Хоча настанова у Шевельова була більше, ніж просто позитивна, враження від Львова у нього досить амбівалентні: загалом захоплюючись львівськістю, втіленою в архітектурі, традиціях, ментальній атмосфері, стосовно львів'ян Шевельов дає правдиві щодо свого враження, часом гострі, часом іронічні характеристики й коментарі.

Головний конфлікт між уявним Львовом Шевельова і реальними людьми та атмосферою — все-таки у ментальній площині. Шевельов досить багато місця у своїх "львівських" уривках спогадів відводить характеристиці галицько-українських вчених (Іларіон Свєнціцький, Василь Щурат, Михайло Возняк), у яких не лише методологія наукової діяльності відрізняється від того середовища, де працював Шевельов, відрізняються також риси характеру, світогляд, що впливає відтак і на наукову традицію. Більш темпераментний стиль роботи з літературою, добре відомий Шевельову з Харкова, відрізнявся від традиційних джерелознавчо-"причинкарських" студій, розвинутих у Галичині не без впливу польського літературознавства, які, звісно, мають локально галицько-український характер. Це, без сумніву, був далеко не єдиний спосіб досліджувати літературу і тим більше творити її. Тому можна зробити висновок: що Шевельов міг описувати те, що справило враження на нього чи не найбільше, те, що було найконтрастнішим, найбільше разило його прибуле око. Втім, такий фокус якраз чи не найбільше опуклює те, що в Галичині називалося дослідженнями літератури і було частиною чогось більшого — "літературного життя".

Хоча львів'яни були для Шевельова іншими українцями, прибувши до Львова, він побачив там й інших львів'ян, здебільшого вони були з-поза Галичини: літературознавець та бібліограф Володимир Дорошенко, а особливо — Василь Сімович, який відіграв доленосну роль в інтелектуальній біографії Юрія Шевельова, у становленні його як мовознавця.

Sources