Львівський університет на мапі Літературного Львова ±1939 ID: 34

Традиційно початок його історії датують 1661 роком. У часи Другої Речі Посполитої (1919–1939) заклад називався іменем польського короля Яна Казимира. Від 1924 року університет складався з п'яти факультетів (теологічний, гуманітарний, природничо-математичний, юридичний, правничий), мав 12 корпусів на різних вулицях міста. Від 1920 року головним корпусом стала колишня будівля Галицького крайового сейму (сучасна вул. Університетська, 1), де, зокрема, розмістився й гуманітарний факультет.

Львівський університет мав істотний вплив на характер літературного життя Львова, оскільки значна частина його учасників були випускниками саме цього навчального закладу. З одного боку, їхні літературні світогляди та горизонти формувалися під впливом університетських лекцій, з іншого — тут зав'язувались важливі особисті контакти. У міжвоєнний період у Львівському університеті розвинувся потужний осередок "львівсько-варшавської" філософської школи (засновник — Казімєж Твардовський), яка поєднувала дослідження з логіки, епістемології, семантики, психології. Тут працював Роман Інґарден, розробник рецептивної естетики в літературознавстві. В Університеті утворювалися студентські гуртки, наприклад Гурток студентів-україністів, які ставали середовищем для навкололітературного спілкування молоді.

Водночас Університет був полем боротьби за символічний капітал, особливо гострої після українсько-польської війни, коли збройний конфлікт перемістився у площину суспільно-культурну. За словами культурологині Данути Сосновської, в польській риториці Університет поставав як "бастіон польськості" і, відповідно, мав зберігати чистоту й вірність не так науці, як національним інтересам, відповідно здійснювалася політика на обмеження представникам української та єврейської національних спільнот доступу до навчання і викладання. Аналогічно для української інтелектуальної еліти принциповим було мати українську за формою та змістом вищу школу саме у Львові — з цих міркувань у місті протягом першого повоєнного п'ятиріччя проваджено так званий Український таємний університет, а згодом відкинуто пропозицію влади заснувати легальний український ВНЗ у Станіславові.

Радянська влада вже у перші місяці розгорнула кампанію з українізації міського простору, в ході якої Львівський університет, як і всі інші інституції, що відтепер перейшли під оруду держави, змінив національну ідентичність, а 8 січня 1940 року. Верховна Ради УРСР ухвалила "Задовольнити клопотання студентів та наукових працівників Львівського державного Університету та громадських організацій. м. Львова і присвоїти Університету ім'я Івана Франка". До початку 1930-х років серед професорів і доцентів Університету Яна Казимира не було жодного українця, мовою ж викладання, за винятком деяких спеціальних предметів, що їх читали латиною, була польська. Натомість із приходом радянської влади українські вчені були призначені на професорські та високі адміністративні посади, зокрема літературознавець Кирило Студинський (до 1918 року був професором Львівського університету) обійняв посаду проректора, мовознавець Василь Сімович — декана філологічного факультету, професорами стали літературознавець Михайло Возняк, етнограф і композитор Філарет Колесса, історик Іван Крип'якевич (очолив кафедру), літературознавець Михайло Рудницький; викладачем з марксистської естетики був український галицький філософ і письменник Степан Тудор. Основною мовою викладання визнано українську, поряд з російською та польською (позаяк чимало викладачів залишилися на  посадах; крім того, польськомовними залишалася значна частина студентів). Серед постатей, яких ушановували дослідницькою увагою та академічними урочистостями з'явилися українські діячі, зокрема 1940 року вперше у стінах Університету було відкрито виставку на пошану Тараса Шевченка. Такі зміни були суголосні з очікуваннями української спільноти навіть попри ідеологічні розбіжності.

Тим часом Університет залишався й потужним центром полоністики, найавторитетнішою постаттю якої був Юліуш Кляйнер (від вересня 1940 року член Львівської організації Спілки радянських письменників України). Він став куратором активного Гуртка полоністів, що організовував літературні та літературознавчі виступи.

У час першої радянської окупації Львівський університет був одним із осередків офіційного літературного процесу, тут відбувалися зустрічі з письменниками та різноманітні тематичні вечори. В самому закладі також діяв літературний гурток, що видавав стінгазету "Молодий літератор".

Серед знакових постатей, які стали викладачами Львівського університету в цей час, був знаний польський перекладач і критик Тадеуш Бой-Желенський. Утікши з Варшави до Львова, він працював на кафедрі французької мови та літератури.

People

Sources