Газета "Червони штандар" ID: 33

Польськомовна щоденна газета. Виходила у Львові у 1939–1941 роках. Головні редактори — Маньковський, Маркевич, Радецький.

На час появи це була друга польськомовна газета на території УРСР (окрім київського "Głosu radzieckiego"). Вона почала виходити 17 вересня 1939 року в Тернополі як видання Українського фронту Червоної армії і спершу мала назву "Слово солдата" ("Słowo żołnierza"). 27 вересня газету перейменували на "Червони штандар", а відтак редакцію перенесли до Львова, і вже 5 жовтня тут вийшов друком № 11 часопису. Очолювали видання почергово Маньковський (I. Mańkowski) та Маркевич (J. Markiewicz), в останні роки — Радецький (E. Radecki). Загалом до початку німецько-радянської війни вийшло 539 номерів.

Функції

Радянські війська вторглися на територію Польщі під приводом звільнення українських земель від національного та соціального гноблення. Така кампанія вимагала супровідної пропагандистської роботи, яка б охоплювала не лише українців, але й поляків. Спершу цільовою аудиторією пропаганди були польські війська, а по завершенні бойових дій потрібно було налагодити комунікацію з польськомовними громадами, що були особливо численними в містах. Власне "Червони штандар" був головним каналом, через який нова влада зверталася польською до львів'ян та величезної маси біженців, які опинились у місті, втікаючи від німецької окупації.

Подібно як і україномовний щоденник "Вільна Україна", у жовтні "Червони штандар" став органом Тимчасового управління міста Львова, а від грудня — органом Львівських обкому КП(б)У та облвиконкому.

Як щоденник загального змісту газета охоплювала широке коло тем. Основними її завданнями були ретрансляція партійного офіціозу, прищеплення радянських цінностей та формування у свідомості людей потрібної картини світових процесів і позитивних уявлень про перебіг радянізації. Також газета висвітлювала поточне життя Львова, хоча матеріали локального змісту займали менше обсягу, ніж пов'язані із загальносоюзною та зовнішньополітичною тематикою.

Характерно, що "Червони штандар" не зосереджувався винятково на справах поляків і не пропонував окремого "польського" погляду, дотримуючись у всьому офіційної радянської лінії. Позиція редакції стосовно дражливих питань подекуди викликала гострий спротив з боку поляків, до прикладу, нищівна критика довоєнної Польщі в перші місяці після її падіння вразила їхні національні почуття[[quote|186]].

"Червони штандар" і література

Газета приділяла значну уваги культурному, зокрема літературному, життю міста. Це були повідомлення, що стосувались організації та поточної діяльності Львівського відділення спілки радянських письменників, зокрема йшлося про літературні читання, зустрічі, лекції в клубі письменників, а також про події, що відбувалися в інших місцях, передовсім відзначення "літературних" річниць. Власне польським акцентом була більша увага до святкування 85-ї річниці від дня смерті Адама Міцкевича, яка припала на 26 листопада 1940 року, матеріали про Елізу Ожешко, Марію Конопніцьку та Ґабріелу Запольську. Хоча не бракувало публікацій і про українських та російських ювілярів, які становили основу радянського ритуального літературного календаря: покійних Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Володимира Маяковського, Олександра Пушкіна та канонізованих за життя Павла Тичину й Ольгу Кобилянську.

Крім статей, повідомлень і анонсів, на шпальтах "Червоного штандару" з'являлися художні твори — поезії (найбільше своїх творів опублікували Леон Пастернак і Станіслав Єжи Лєц) та уривки прози (Ян Бжоза, Єжи Путрамент, Адольф Рудницький, Ванда Василевська).

Люди

"Червони штандар" не лише давав польським літераторам нагоду для заробітку через публікацію творів, але й став для декого з них постійним місцем праці. Наприклад Александрові Вату, польському поетові, який приїхав до Львова після початку Другої світової війни, робота в газеті, де він виконував коректу, а також друкував нечисленні власні дописи про життя робітників, дала змогу уникати участі в літературному житті, яке вимагало глибшої співпраці з режимом. Одначе редакція все ж залишалася для нього місцем тривоги та примусу. У спогадах Вата є два показових епізоди: в одному описано ідеологічну перевірку редакційних кадрів, під час якої письменник перед загрозою бути звинуваченим у антирадянщині зазнав досвіду внутрішнього "розщеплення", що може бути ключем до розуміння поведінки інтелігента в умовах тоталітаризму[[quote|190]], а в другому — його нав'язливий страх перед невмисною коректорською помилкою, яка могла б коштувати життя[[quote|182]].

Зі спогадів Вата дізнаємося також, що в редакції, крім відряджених із СРСР працівників, були Александр Дан, Адам Важик, Кароль Курилюк та Іґнаци Нарбут.

Приміщення

Редакція "Червоного штандару" розмістилася на вул. Сокола, 4 (сучасна Ковжуна, 10) на базі колишнього концерну "Вєк Нови" ("Wiek Nowy").

People

Sources