Тривога ID: 128

History

У контексті війни тривога видається чи не найочевиднішою емоцією. Втім, вона як більш чи менш ясне передчуття неминучих змін виникла в атмосфері Львова задовго до осені 1939-го. Тут, як і загалом у Європі, відбувалася радикалізація настроїв, росла політична напруга. Серед різних національних і соціальних верств ширилась агресія. Тож питання про початок конфлікту полягало вже радше не в тому, чи, а в тому, коли. Попри те реальність Другої світової війни подекуди перевершувала щонайсміливіші очікування. Тому закономірно, що тема тривоги прочитується практично в усіх спогадах про літературне життя міста часів першої радянської окупації, хоча проговорюється вона з різними наголосами і не однаково відкрито. Тривожність пов'язується зі самим суб'єктом оповіді, з іншими персонажами або ж поширюється на навколишню атмосферу. Серед основних тропів, через які артикулюється тема тривоги, можна виокремити принаймні п'ять.

Непевність

Цей троп уживає Остап Тарнавський, даючи загальну характеристику настроїв у Спілці письменників. Ситуація, в якій волею долі опинилися десятки людей, яких подекуди мало що єднало, крім спільного фаху, не могла дати їм тривкого ґрунту. Відтак непевність становища пов'язувалась із відчуттям тимчасовості[[quote|123]]. Тарнавський наголошує, що найдужче, та аж ніяк не винятково, це відчуття посідало поляків [[quote|124]]. З іншого боку, непевність свого становища відчували не лише письменники, які були ідеологічними опонентами комуністичної системи, але й ті, що її підтримували[[quote|15]].

Близькі тропи використовує Петро Панч — знову ж у стосунку до поляків: він пише про розгубленість і пригніченість[[quote|131]], які переходять у відчуженість і зверхність[[quote|140]] (подібно як і в "чужих серед своїх" українців[[quote|141]]).

Апатія

Цей аспект тривоги випливає з попереднього. Радянська система літературного виробництва висувала доволі чіткі вимоги до художніх текстів — на рівні емоційному вони мали виражати радість і впевненість щодо світлого майбутнього нових громадян СРСР. Натомість внутрішній стан багатьох із письменників був цілком протилежний. Про неспромогу до творчої праці в період першої радянської окупації пише той-таки Тарнавський[[quote|125]][[quote|126]], наголошує на ній анонімний автор зі збірника Мілени Рудницької[[quote|89]]; відчитується вона і в Яна Бжози — на контрасті зі захопленим описом бурхливого життя Клубу письменників[[quote|72]]. У тексті Панча творча апатія неартикульовано простежується в епізоді про роботу над збірником з нагоди проведення виборів[[quote|137]].

Страх

Цей троп можна назвати центральним у спогадах Александра Вата. Страх постає як усеохопне переживання, що визначає поведінку і самого оповідача, і більшості людей, про яких він розповідає. Власне, це переживання, пов'язане із загрозою безпеці та життю, виходить за межі емоції, набуваючи морального виміру. На одному полюсі страху опиняється категорія бридоти, або знікчемнення[[quote|156]], постійна брехня як засіб виживання[[quote|157]], публічне розкаяння[[quote|176]] і навіть упокорення[[quote|161]]. Крізь таку призму Ватові бачаться вчинки людей, зрештою, й саме місто[[quote|191]]. На іншому полюсі — мовчання, або ж уникання будь-якого контакту з порочною системою[[quote|192]], бо перший крок до співпраці неминуче тягне за собою наступні[[quote|195]]. Ват наводить і приклад вибору на користь моралі всупереч страху: такою була відмова Адама Важика підписуватися під звинуваченням проти кількох заарештованих письменників[[quote|203]].

Бжоза згадує про відчуття страху, коли пише про арешти серед польських письменників[[quote|67]]. Роман Купчинський використовує троп жах, означуючи атмосферу міста, паралізованого перед лицем радянського вторгнення[[quote|151]].

Близьким є троп пригнічення як своєрідного вияву задавненого страху — ним Купчинський характеризує образ приїжджих українських радянських письменників, які стали свідками десятиліття масштабних репресій і чия безпека тоді й тепер трималася на волосині[[quote|106]]. Подібні характеристики знаходимо й у тексті Тарнавського[[quote|215]].

Заспокоєння

Заспокоєння та самозаспокоєння виявляються як дві стратегії подолання тривоги. Автори спогадів відзначають, що риторика радянських літературних функціонерів була спрямована на те, щоб привернути місцевих письменників на свій бік і запевнити, що їм буде подаровано всі ідеологічні прогріхи, а стосунки з новим режимом розпочнуться із чистого аркуша[[quote|90]] [[quote|216]] [[quote|165]]. Власне такої тактики влада дотримувалась до початку 1940 р., коли почалися масові арешти. Показово також те, що початковий облік письменників восени 1939-го відбувався практично без вивчення біографій, натомість уже під час прийняття їх до Спілки у вересні 1940-го кожного претендента піддавали ґрунтовному допиту.

Приклад самозаспокоєння знаходимо у Романа Купчинського — в описі реакції львів'ян на прихід радянських військ[[quote|151]].

Радість

Противагою до відчуття негативної тривоги є тривога піднесена. Закономірно, що на такі приклади натрапляємо в "радянських" спогадах Петра Панча і Михайла Рудницького. Її носіями у Панча є передовсім київські письменники, які з нетерпінням чекають поїздки до Львова[[quote|133]]. Стан же львівських письменників лівих поглядів у часі заснування Львівської організації СРПУ він узагалі визначає як радість[[quote|130]]. Найвиразніше тривога-збентеження із суто позитивним забарвленням прочитується у нарисах Рудницького про польського перекладача Боя-Желенського[[quote|81]] та українського письменника-комуніста Олександра Гаврилюка[[quote|217]] — ці персонажі схвильовано й відповідально переживають досвід власної радянізації. Перший з них схиляється перед величчю тих змін, які несе соціалістичний устрій, і як інтелектуал, звиклий критикувати вади "буржуазного" світу, замислюється над своїм місцем у суспільстві, цих вад позбавленому. Натомість другий перейнятий тим, щоб засвоїти радянську мову як питому і наснажену сенсами, а не як затерті шаблони — у цьому бажанні він уподібнюється до східноукраїнських поетів 1920-х рр., які брали безпосередню участь у творенні тоді ще живої революційної мови.

Автор — Віктор Мартинюк

People

Organizations

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

•