Інші ID: 129

History

Перед Другою світовою війною суспільне життя у Львові було значною мірою поляризованим. Насамперед ідеться про національну систему координат і непросте співжиття трьох найбільших спільнот — українців, поляків та євреїв, адже саме у цій площині пролягали найбільш відчутні кордони, які поділяли городян на більш чи менш конкретних "нас" та "інших". Звісно, це була не єдина вісь напруги, адже існували також і різні ідеологічні (політичні, релігійні) чи, що важливо для мистецького життя, естетичні табори, але тут наростав найбільший потенціал непорозуміння, оскільки не так багато існувало каналів, що уможливлювали б рівний і зацікавлений діалог. Із початком війни ситуація лише ускладнилась. На цьому полі з'являлися нові гравці, правила різко змінилися, проте не стали ані чіткими, ані зрозумілими.

Тематизацію інших у спогадах спостерігаємо там, де виявляється певне узагальнення — очевидний поділ на "нас" і "їх", які можуть бути і "своїми", і "чужими". Відбувається вона в кількох системах координат.

Три народи

У цей час залишається чинним поділ на три основні національні (з довільним наголосом на етнічному чи культурному компонентах) спільноти. Ба більше, такий тричленний поділ був послідовно культивований у радянській риториці: прикметники український, польський та єврейський із принагідно додаваним російський раз у раз повторювалися у висловлюваннях, перетворюючись на сталу механічну формулу, яка мала б вичерпно передавати місцеву національну картину. Тож ідея пролетарської революції, що ставила на перше місце соціальну проблематику, не скасовувала національного питання. А напрямок, у якому це питання, на позір, намагалася розв'язати нова влада, на прикладі літературного життя, полягав у так само механічному об'єднуванні письменників — інституційно та у спільній примусовій діяльності[[quote|113]][[quote|89]]. Як свідчить Остап Тарнавський розповіддю про виступ Аркадія Любченка в Клубі письменників, іноді це давало плоди[[quote|18]].

Свої чужі

З початком війни Львів опинився у центрі масштабних міграційних процесів. Подібно як радянські функціонери, прямуючи в Західну Україну, потрапляли в полонізований Львів, письменники-поляки, які втікали від німецької окупації до польського Львова, опинялись у радянському українському місті. Водночас, кількість письменників, прибулих з Варшави та Кракова, була настільки великою, що інтегруватись у львівське середовище їм не було потреби, адже вони творили середовище самі собою.

Тим часом культурна відмінність радянських людей була достатньо відчутною, щоб колишні громадяни Польщі протиставлялися їм, незважаючи на національність[[quote|101]]. Таке сприйняття було симетричним, з тією лише відмінністю, що радянські українці все ж очікували від українців-галичан більшої лояльності, ніж, наприклад, від поляків [[quote|132]]. З іншого боку, Александр Ват відзначає, що в перші місяці українізації Львова радянські українці також протиставлялися росіянам з СРСР, не допускаючи їх до вирішення багатьох важливих питань[[quote|164]].

Якщо ж говорити суто про творчу площину, то, скажімо, для українських письменників-галичан літературний процес у радянській Україні був помітно ближчим, ніж те, що відбувалось у місцевій їдишомовній літературі. Тому на приїзд письменників з радянської України вони чекали з цікавістю[[quote|152]].

Акценти й кордони

Якщо Юрій Шевельов говорить про непрозорі мури, що розділяли українське та польське наукові середовища[[quote|23]], то в анонімного автора зі збірника Мілени Рудницької вони постають радше жертвами радянської машинерії, яку на них пускають, хоч, може, й не з власної волі, прибулі зі сходу українці[[quote|218]]. Тим часом Роман Купчинський воліє бачити в радянських українцях жертв і ставиться до них радше зі співчуттям[[quote|106]]. Подібно Александр Ват говорить про своє відчуття солідарності щодо інших поляків[[quote|173]] (до яких, щоправда, не належать поляки радянізовані), але також і про запеклих комуністів, котрі чекали на прихід "залізної мітли", що мала очистити нову культуру від ідеологічних ворогів[[quote|193]]. Подекуди в тексті Вата помітно, що відряджених з УРСР письменників він трактує передовсім як радянських, а не українських[[quote|204]]. Водночас львівських українців, які не дотримувалися лівих поглядів, він назагал називає націоналістами, хоча стосовно поляків такого окреслення не застосовує[[quote|199]].

Типово складну структуру поділу на "нас" та "інших" можна простежити в уривку зі спогадів Яна Бжози, де він розповідає про свій обов'язок викидати "антирадянську, фашистську, антисемітську та шовіністичну" літературу з бібліотеки при Клубі письменників[[quote|68]]. Бжоза показує себе цілком лояльним до радянської інституції, проте наголошує на галицькому походженні своїх керівників-українців, потай від яких він вилучає компромітовні книжки в інтересах польських письменників Генрика Збєжховського і Вільгельма Раорта (останній мав єврейське походження).

В емоційному плані тематизація "інших" відбувається у різний спосіб: і нейтрально, і з негативними (зловтіха[[quote|140]], підозра[[quote|141]], обвинувачення[[quote|58]]), і з позитивними (співчуття) конотаціями.

Автор — Віктор Мартинюк

People

Organizations

• 

• 

• 

•