Газета "Діло" ID: 4

Одне з найвпливовіших українських періодичних видань, перша українська щоденна газета.

Виходила у 1880–1939 роках у Львові. Останній головний редактор — Василь Мудрий (від 1927); від 1936 року його заступила редакційна колегія у складі Івана Кедрина, Івана Німчука та Володимира Кузьмовича.

Видання проіснувало протягом шести десятиліть (1880–1939) з невеликими перервами в часі Першої світової та Українсько-польської війни, мало значну вагу в громадському та культурному житті українців Галичини, було добре знаним і поза її межами. Від 1888 року газета виходила як щоденник.

Функції

"Діло" було задумане як загальноукраїнський політичний друкований орган, що слугував би національним потребам, даючи платформу для вільної дискусії, не обмеженої партійними, інституційними чи особистими інтересами. У час заснування газети наявність такого часопису була важливою ознакою модерної спільноти, і що довше газета існувала, то більшим ставав її авторитет, оскільки "Діло" втягувало у свою орбіту найпомітніших українських інтелектуалів. Від початків газета працювала на проект відродження України, як її бачили народовці — на противагу поширеному тоді москвофільству — і, властиво, стояла на національно-демократичній платформі.  Проте сучасники відзначають, що, бувши неофіційним органом Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО), "Діло" не ставало його рупором і давало простір для різних голосів. Існувала ціла система противаг, яка забезпечувала збалансованість і виваженість публікацій у часописі: з одного боку, це непрямий партійний вплив, з іншого — Дирекція видавничого кооперативу (три особи), далі — Надзірна рада (дев'ять осіб) і зрештою — місія, що зобов'язувала бути відкритим для громадськості. Іван Кедрин на сторінках газети 1938 року писав: "[…] такий щоденник, як "Діло", мусить інколи впадати у колізію між своїм репрезентаційним характером, характером дискусійної громадської трибуни, і таким органом преси, який приєднював би до себе щораз ширші кола рідного громадянства".

За час існування газета "Діло" здобула доволі широку аудиторію, завдяки цьому вона не лише формувала суспільно-політичний та культурний дискурси, але й отримала фінансову певність. На початку часопис тримався значною мірою на добрій волі галицьких інтелектуалів, які, в тім і безоплатно, вкладали в нього свою працю та кошти. Ініціатори газети, писав Кость Левицький, "заснували спілку видавництва "Діла", куди ввійшло кількадесят передових українських громадян, що мали вплатити по 50 золотих на уділ… Між тими першими спільниками "Діла" найшовся о. посол Стефан Качала із Шельпак, що як меценат значними грішми матеріяльно підтримував у перших роках це видавництво". Натомість станом на 1939 року "Діло" фінансувалося передовсім з реклами, що займала значну площу, та з передплати. Про ефективність реклами в українському щоденнику може свідчити той факт, що рекламодавцями були не лише українські підприємці, а навіть державна Центральна малопольська каса ощадності у Львові. Втім, іноді автори й надалі друкувалися на шпальтах "Діла" без гонорарів, щоправда, користаючись престижністю таких публікацій.

Останні дні

Газета виходила практично до самого вступу радянських військ у місто, хоча роботу редакції зупинила ще польська поліція, яка в ніч з 16 на 17 вересня вчинила погром у будинку на вул. Руській, 10 (пл. Ринок, 10; крім редакції щоденника, тут був головний осередок українського товариства "Просвіта") під приводом, що звідти ведеться вогонь по польських вояках. З приходом радянської адміністрації керівництво щоденника робило заходи, щоб відновити часопис як українське позаполітичне видання, проте 25 вересня під час наради журналістів "Діло" стало об’єктом нищівної критики. Того ж дня з'явилося перше число щоденної газети "Вільна Україна", редакція якої розмістилася на вул. Руській, 10, а наступного дня було заарештовано редактора "Діла" Івана Німчука.

"Діло" і література

Літературна й мистецька тематика в газеті "Діло" поступалася місцем політичній, суспільній та економічній, проте фактично жоден випуск не обходився без публікацій, присвячених літературі і власне художніх творів — найчастіше оповідань українських та перекладних авторів, які друкували з продовженням у кількох номерах.

Газета мала також власну книжкову бібліотеку. У 1881–1906 роках це була "Бібліотека найзнаменитіших повістей", загалом у ній вийшло 74 томи української та іноземної прози. Від 1936 року видання книжок було відновлено під назвою "Бібліотека "Діла"", і до кінця існування газети вона налічувала 48 томів.  Здебільшого це були твори тогочасних українських авторів, але також класичні й перекладні тексти; жанрово переважала художня проза (повісті, оповідання, новели), крім цього, виходили спогади, нариси, репортажі. Свої книжкові видання редакція використовувала як елемент промоції серед передплатників [[quote|50]].

Приміщення

Від 1906 року редакція "Діла" приміщувалась у будинку "Просвіти" (палац Любомирських, пл. Ринок, 10), тут же були й друкарські потужності Видавничої спілки "Діла". Крім того, цей будинок став осідком для низки інших українських товариств та інституцій, а на його партері (першому поверсі) діяла книгарня Наукового товариства імені Шевченка. Це був один із небагатьох великих культурних центрів на українській мапі Львова із характерно інтенсивним використанням просторового ресурсу.

Люди

За тривалий час існування газети на її сторінках публікувалося чимало першорядних українських літераторів з Галичини. Серед них були і троє авторів спогадів про літературне життя міста у час першої радянської окупації: Михайло Рудницький, що тривалий час вів літературну сторінку, Роман Купчинський, який публікував фейлетони під псевдонімом Галактіон Чіпка, та Остап Тарнавський — кілька його ранніх творів вийшло у газеті під псевдонімом Тарас Кульчицький.

People

Sources